«Тут могла б бути довга історія про те, як я змалечку відвідувала з концертами всі районні будинки для літніх людей та заклади для дітей з інвалідністю, або як виходжувала, мила у ванній і підгодовувала всіх дворових песиків, та не розуміла чому люди не допомагають слабшим, але цей проєкт пов’язаний з онкологією, тому ближче до суті.

У 2019 році життя моєї близької людини перевернула з ніг на голову звістка про діагностований рак крові. За 267 днів я вивчила багацько медичних термінів, провела у лікарняних стінах майже три місяці — один з яких в палаті Стамбульської лікарні та кілька тижнів у клініках України. Я отримала допомогу там, де її не очікувала, стикнулась з нерозумінням, відсутністю інформації

та безнадією там, де сподівалася її отримати. Саме тому, щоб не закопувати здобутий досвід в глибинах пам’яті, а поділитись інформацією з тими, хто її шукає, і був створений цей ресурс.

Для чого це мені? Щоб допомогти знайти віру в себе та хоч трішки розправити вітрила всім, хто на початку шляху і бореться з раком сам, або допомагає комусь пройти цей тернистий період життя. Щоб надихнути когось знайти ресурси для боротьби тому, хто боїться навіть проходити діагностику і починати лікуватися. Для того, щоб про рак не боялися говорити, знали, куди звертатися за допомогою і ставилися до пацієнтів, як до людей, а не чергового "клінічного випадку"».

«Ще у восьмому класі я вирішила, що буду журналісткою. Моя мрія десятки разів розбивалася об реальність: заангажовані ЗМІ, низька оплата праці і не надто хороша репутація професії в цілому. Я намагалася втекти від цієї ідеї, змінювала діяльність, але потреба розповідати історії тих, хто має бути почутим, нікуди не зникала. Я вірила в слово і одного дня зрозуміла, що незалежні видання можуть існувати в Україні. Проте навіть, коли наші цінності збігаються, редактор завжди диктує свої умови і рамки, стилістику та підхід, тож я завжди міряла про власне маленьке видання.

Я ніколи не входила до когорти людей, які думають: «Рак – це не про мене». Розумію, що це рандом і будь-якої миті на місці моїх героїв можу опинитися я. Моя зустріч з темою онко почалася зі страшного слова «трансплантація». Так уже склалося, що я всіляко підтримую запровадження пересадки органів в Україні. Тож спочатку я писала історії людей, які потребували трансплантації нирки, легенів чи серця, а потім і тих, кому потрібен був кістковий мозок. Та якщо перші мали різного роду хвороби, з якими зживалися досить довго, то останні – були онкохворі, яким діагноз вдарив

обухом по голові. Підлога була вибита з-під ніг, вони були дезорієнтовані. Я відчувала їхній біль фізично. Слухаючи історії з диктофона, плакала і пила м’ятний чай. Дивлячись на відмовки чиновників про виділення грошей на їхні операції хотіла розбити кулаком екран. Пишучи про пацієнта, який нині успішно переніс трансплантацію кісткового мозку, я почула: «Так до осені він помре». З того часу минуло дві осені, а я все ще слідкую за його постами на фейсбуці.

Я вже звикла чути «онко» зі знаком дорівнює слову «смерть». Найстрашніше, що так часом думають і лікарі у нашій країні. Одиниці мають інформацію і фінанси, аби вилікуватися. В інтернеті гуляє багато фейків про лікування раку содою та чудодійні зцілення вірою, а от кваліфікованих матеріалів бракує. Тож ми з подругою вирішили зібрати всю доступну перевірену інформацію, структурувати і закріпити на нашому ресурсі. Тут ви дізнаєтеся, як запропонувати допомогу, про що поговорити з хворим, а що краще не запитувати, почерпнете натхнення на боротьбу та знайдете практичні фахові поради про те, як жити з онко».