Cмерть без масок. Частина 2

Як переживають смерть близькі

У сучасному темпі життя людина не часто згадує про смерть. «Виривають» із виру справ і змушують зіткнутися з думками про власну кінечність новини про близькість кінця близької людини. Ми зібрали кілька історій людей про те, як вони змогли прийняти погану звістку і врешті відпустити близьку людину.

Аня: «Я завжди боялася знайти бабусю мертвою, і саме я її і знайшла»

Дивні розваги

Мою бабусю звали Валя, Валентина Іванівна. За паспортом Варвара, бо її тато, коли йшов реєструвати, забув, як мама сказала назвати. Але все життя вона принципово представлялася Валентиною. Бабуся народилася на Донеччині в Пантелеймонівці. Після одруження разом з дідом переїхала в Черкаси. Спочатку подружжя жило у вагончиках, а потім отримали квартиру. Майже кожне літо ми з сестрою Наташею проводили у неї.

Коли обридали їй, вона казала: «Діти — це наказаніє Господнє», а щойно збиралися їхати назад у Київ, запитувала: «А коли ж ви приїдете? Коли наступні канікули?». Бабуся любила нас, але ніколи не панькалася, могла і по дупі дати. Вона пережила багато смертей близьких. Коли дідусю було 40 років, його насмерть збила машина,а через 19 років в той же день 19 грудня помер і її син.

Вона зберігала багато фотографій. Якось ми приїхали в гості і знайшли світлини з дідусевих похорон: гроб, усі плачуть. Не розумію, навіщо таке було зберігати. Бабуся казала, що раніше так було прийнято. Врешті ми ті світлини просто спалили.

Бабуся завжди водила нас на цвинтар. Для неї було важливо згадувати.

Спочатку ми проходили могилками родичів, наводили порядки. А потім бабуся казала, що покаже нам своїх друзів і ми йшли вже до них. Так вона розповідала про одну сім’ю, яка жила поруч з ними у вагончику. Вони були набагато старші. Від когось вона дізналася, що ті померли, але не знала, де вони поховані. Якось їй наснилося, що їх треба шукати під великою ялинкою. Вона обійшла цвинтар, знайшла ялинку і їхню могилку.

У молодих які розваги? Весілля, хрестини, дискотеки. А для бабусі розвагою стали похорони. Вона любила посмакувати з подружками подробиці: хто помер, чи смачний був обід, який гроб. Звично було почути діалог на зразок:

– А як вона вмерла?

— Просто впала і все.

 – Ото пощастило…

Маренння

Та сама бабуся помирала довго. Все почалося з того, що в неї сильно заболіла нога, потім віддавало в хребет — її привезли в Київ і почали оперувати, бо думали, що то грижа. Почалася сильна кровотеча — зачепили велике скупчення судин, а потім з’ясувалося, що в неї рак щитовидної залози. Вона пройшла хіміо- і йодотерапію, їй видалили щитоподібну залозу. Потім бабуся ходила з паличкою і ще довго могла самостійно себе обслуговувати, але поступово стало гірше. Вона зламала руку, а два роки тому — бедро. Щоб вставити штучний суглоб, потрібно було витратити 2000 доларів. Лікарі переконали нас, що цього не варто робити, бо бабуся вже дуже слаба, а оскільки у неї рак, то все одно конструкція буде хитка і не матиме сенсу.

Мама забрала бабусю у Київ. Пам’ятаю, що ба дзвонила мені, просила приїхати, казала, що помирає. 7 березня ми приїхали до мами святкувати День народження мого молодшого брата Всеволода. Бабуся марила, хрипіла і втратила свідомість. Ми викликали швидку. Лікарі вкололи дексаметазон, а нам сказали готуватися, мовляв бабуся ймовірно помре в найближчі дні. Але після цього вона прожила ще цілий місяць. Найскладніший.

Пам’ятаю, що вона кожну зиму казала: «Я хочу дожити до тепла». І вона жила, але в якомусь напівсні. Часто не впізнавала нас. Якось сказала моїй мамі: «А я тебе знаю, ти що на пошті працюєш? А це Коля, головлікар цієї лікарні?».  Часом розмовляла зі своїм померлим сином дядею Валерою. Вночі ми по черзі вставали подивитися, як вона. Якось я зайшла до неї в кімнату, а вона сказала: «Анюта, а що це за дівчинка, вона що голодна?». Ніч, темнота, простора квартира. Було моторошно. «Яка дівчинка?», — запитала я. А вона почала повторювати фразу, яку часто казала нам в дитинстві: «Анюта, Наташа, біжіть на вулицю, погуляйте».

Вона не могла зрозуміти, чи жива, телефонувала рідним і запитувала, де вона. Дуже вередувала з приводу їжі. Їй не подобалося те, що ми готували. За тиждень до смерті бабуся прийшла до тями і сказала мені: «Анюта, Боже, я наче померла». Вона почала їсти все, що ми їй давали,говорила, що дуже смачно, що вона нас любить і ми найкращі. Пам’ятаю, що в останній день ми навіть сфотографувалися. Вона була великою акуратисткою. Все мало бути чітко. Навіть, коли вона вже лежала, казала, щоб ми рівнесенько поскладали її речі.Я завжди фарбувала їй губи. В останній вечір я годувала її з ложечки розмоченим у воді хлібом, а вона все повторювала: «Аня, не криши».

Готова відпустити

Бабуся дуже сильно любила мою сестру Наташу. Напевно вона мала велике почуття вини. Коли моя мама, будучи в інвалідному візку, завагітніла вдруге, то бабуся дуже хвилювалася за її здоров’я і просила зробити аборт. Тож, коли Наташа народилася, вона постійно намагалася це компенсувати.

Врешті вони так прив’язалися одна до одної, що коли бабуся сильно захворіла і стався той перший напад, Наташа постійно повторювала: «Бабуся ніколи не помре, я її не відпущу». Та за кілька днів до смерті ми всі були дуже змучені, пересварилися про розподіл обов’язків і Наташа сказала: «Я бачу, що бабусі і всім нам так складно, що я вже готова її відпустити».

Раніше ми ніколи не обговорювали похорони: як і що організуємо. Аж раптом увечері мама сказала: «Треба продумати, як ми поїдемо в Черкаси, де будемо ночувати». Ми все обговорили й розподілили, хто що робить.

Я завжди боялася знайти бабусю бездиханною і саме я її врешті й знайшла. Як завжди, о другій ночі зайшла подивитися, як вона. Зрозуміла, що бабуся не дихає. Пам’ятаю, що мені не було страшно. Найстрашніше це було в моїй уяві. Вагалася, чи варто всіх будити, чи хай би вони поспали до ранку. Врешті покликала вітчима. Він чомусь сказав, що родичам не можна торкатися померлих близьких, тому сам приніс апарат, виміряв тиск, пульсу не було. Ми завісили дзеркала.

У бабусі була картата сумка  «на смерть». Вона скрізь возила її з собою і, здавалося, тисячі разів розказувала, що там всередині. Та врешті, коли вона померла й вітчим сказав принести її сумку, я розкрила її й розгубилася. Там було дві хустини і дві сукні. Обрала на свій смак у блакитних тонах. Чоловік, який мав вести фургон у той день, запив і довелося терміново шукати іншого.

Бабуся заповіла, щоб її поховали біля першого чоловіка і навіть сама зробила огородження. Обрала собі на пам’ятник фотографію. На молокозаводі, де вона раніше працювала, є їдальня. Там робили поминки по якійсь її подружці. І вона ще задовго до смерті мені якось сказала: «Анюта, іди сюди. Там на молокозаводі вкусно роблять і ціни хороші, мене там поминайте». Я тоді відповіла: «Фу, бабусю, що ти таке говориш? Я не хочу думати про це».

Після другого шлюбу бабуся була записана у паспорті як Варвара Мінькова-Мішечко. Вона принципово хотіла, щоб на пам’ятнику було написано Валентина Мінькова. В похороному бюро цього не знали і на першому хресті зробили напис: «Варвара Мінькова-Мішечко». Вітчим потім дуже довго сварився з конторою, яка це зробила, але цього не вдалося змінити. Та через рік ми виправили помилку на пам’ятнику.

Вона померла 7 квітня. Світило сонце і було дуже красиво. Бабуся дочекалася весни.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *