Менеджерка по неволі

 За 14 років на посаді головної лікарки Київської клінічної лікарні на залізничному транспорті №3 тендітній та інтелігентній жінці Галині Сидоренко так і не довелось стати жорстким керівником, але дисципліна та результат стали її «коником». Їй вдалося об’єднати колектив стаціонару і поліклініку, які до протистояли одне одному; відкрити низку нових відділень, виростити покоління справжніх фахівців у медичній справі. Та дорога до професійної реалізації була непростою: навчання в далекому Смоленську, лікарська практика в Чорнобильській зоні і тяжка хвороба…

Професійний шлях

Народилася Галина на Львівщині. Зі шкільних років мріяла стати лікарем, та тоді, за її словами, «знання були на другому місці, а на першому — гроші». Батьки готували дівчину до вступу на факультет прикладної математики. Але знайомий сім’ї розповів, що в Смоленську дефіцит охочих вчитися на медика і Галина відправилася туди.

«З першого разу я не вступила, але вирішила залишитися і спробувати наступного року. За цей час покращувала свою російську, мені було дуже важко,— пригадує Галина Григорівна, — оскільки я навчалася в україномовній школі. Влаштувалася на кафедру офтальмології, аби мати більше мовної практики — набирала тексти, аналізувала свої помилки. На наступний рік я вступила, провчилася два роки і перевелася назад до Львова».

У 1988 році Галина Григорівна переїхала в Київ, де влаштувалася терапевтом в Лікувально-оздоровче об’єднання при Кабінеті Міністрів. У 1992 році вже працювала ближче до дому — у Вузловій лікарні станції Дарниця. Спочатку терапевтом, незабаром завідуючою терапевтичним відділенням в поліклініці, потім заступником з амбулаторно-поліклінічної роботи.

«В мене не виникало думок очолити лікарню, — розповідає Галина Григорівна. — Але так склалося, що мене тимчасово призначили виконувати обов’язки головного лікаря. Впродовж трьох днів я з виконуючого обов’язки стала головним лікарем. Спочатку було дуже складно, — пригадує Галина Григорівна. — Колектив був розділений на два ворожі табори: поліклініка і стаціонар. Попередні керівники завжди ставали на бік стаціонарних відділень, але мені вдалося все залагодити. Можливо й завдяки тому, що я запросила на роботу кращих фахівців з інших лікарень і на перше місце стало якісне надання медичних послуг, а не з’ясування стосунків».

Тоді до колективу лікарні долучилися: реаніматолог-анестезіолог Андрій Костянтинович Петров, уролог Сергій Васильович Сливка, нейрохірург Роман Віталійович Четверус, хірург Ігор Анатолійович Сухін та інші. Протягом десяти років ці лікарі отримували вищі категорії та очолюють відділення, а Ігор Сухін став доктором медичних наук. Вони та їхні команди є гордістю лікарні.

Тонкощі професії

«До нас приходять молоді спеціалісти після медичних університетів, котрі мають великий багаж теорії, але не практики, — розповідає Галина Григорівна. — Кожний завідуючий з великим задоволенням передає їм свої уміння, досвід та знання, навчає їх своїм методикам та підходам до лікувального процесу. І внаслідок цієї практики молоді лікарі стають досвідченими працівниками медичної сфери і досягають вищої категорії. Я не можу сказати, що я авторитарний керівник, але завдання має бути виконане. В незалежності від ситуацій колектив працює як команда і після обговорення відразу приступає до виконання своїх обов’язків. Головний лікар займається не тільки лікувальним процесом, а ще й його забезпеченням. Усі процеси у лікарні мають бути під контролем, оскільки від підходу до управління господарською частиною залежить ефективне функціонування закладу».

У зв’язку зі збільшенням захворювань серцево-судинної системи було створено відділення нейрохірургії та реабілітації. «Хворі, які поступають до лікарні після операцій на хребті та після інсультів, втрачають надію на повноцінне життя, але потрапляючи до наших реабілітологів, фізіотерапевтів у пацієнтів відкривається друге дихання і жага до життя, — розповідає керівниця. — Це дуже важка і довга робота над собою та своїм здоров’ям.

Завдяки реабілітологам відкривається друге життя

Петлі долі

Коли цікавимося, які пані Галина має хобі, вона показує пальці і говорить, що більше не може вишивати. Має ревматичні болі як наслідок пережитої рік тому хіміотерапії. Розповідає, що любила це заняття в дитинстві, а потім воно якось забулося аж до Революції Гідності 2014 року. «Щоб заспокоїтися, вечорами я почала вишивати, — пригадує лікарка. — Могла це робити до 4 ранку, потім вставала о шостій і йшла на роботу». З того часу вона вишила 58 картин. Майже всі подарувала друзям і знайомим.

Кілька років тому завідуючий хірургічним відділенням Ігор Сухін запропонував Галині Григорівні створити умови для проведення хіміотерапії онкологічним хворим, оскільки у порівнянні з минулими роками кількість онкологічних захворювань виросла в рази. Аби втілити цю ідею в життя хірургам необхідно було пройти курси спеціалізації онко і хіміотерапії, підготувати маніпуляційну, забезпечити необхідною апаратурою, яка б відповідала всім вимогам та наказам.

Вишита картина — робота Галини Сидоренко

«Спочатку я зі скепсисом поставилася до цього рішення, адже в Києві вже є онкологічні інститути, центри та клініки», — пригадує Галина Григорівна. Але хірурги знайшли потрібні аргументи. Вона погодилася і це було недаремно. Лише за минулий рік в цьому відділенні пролікувалися 380 онкохворих пацієнтів, серед яких і сама Галина Григорівна: «Ніколи не могла подумати, що це рішення вплине на моє майбутнє, і що я сама стану пацієнткою, скористаюсь цією медичною послугою. Для того щоб пережити таку хворобу, потрібно мати мужність, силу волі. Це психологічно важко і не кожен може змиритися зі змінами в організмі, котрі є наслідком хіміотерапії. На сьогоднішній день, переживши таке, можу бути психологом і надавати підтримку тим людям, котрі мають такий же діагноз. Не можна опускати руки і переставати боротися за власне життя. Тому треба жити і радіти кожному прожитому дню».

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *