Смерть без масок. Частина 3

Таня: «Коли чоловік дізнався про свій діагноз і потребував очищення крові, переді мною ніби відчинялися всі двері, а з бабусею навпаки зачинялися»

Чоловік, який пішов тихо

Це почалося у 2010-му. У чоловіка були проблеми з тиском. Причину шукали в серцево-судинній системі. Проте потім дізналися справжню причину: відмовляють нирки.  Його дуже сильно накрило, адже він більше не зміг працювати. В перспективі була процедура гемодіалізу — очищення крові по кілька годин тричі на тиждень. Він почався у 2012-му.

Людина на гемодіалізі має чимало обмежень. Їй призначають дієту, нехтування якою може призвести до оніміння кінцівок і навіть смерті. Я чітко зрозуміла, що, якщо буду все контролювати, то витрачатиму на цей контроль своє власне життя, відтак дала зрозуміти — це зона його відповідальності. Він усвідомлював, що йому можна було їсти, а що ні, і регулярно порушував правила. Їв смажене м’ясо і картоплю, небезпечні з точки зору калію помідори, міг випити спиртне. Найбільш підступнікалієвмісні кавуниі виноград теж потрапляли в його раціон. Мені точно відомо, що одного разу він втратив свідомість, не дійшовши до лікарні, його піднімали й везли на каталцідо апарату «штучна нирка». Тоді пощастило, що довезли вчасно.

Він до останнього курив — навіть у лікарні. Не знаю, можливо лікарі робили йому якісь зауваження, адже я від початку себе поставила так, що він несе відповідальність за себе, тож говоріть йому. Достукаєтеся — добре, а ні, то свій обов’язок ви виконали в будь-якому разі. Медики ж чудово все розуміли і чесно говорили мені: «Так, він це робить. Він все одно помре: хоч з цигарками, хоч без, а якщо це йому приносить задоволення, то хай буде».

Я взяла всі побутові справи на себе. Також домовлялася про лікування, купувала медичні препарати. Він пристосувався досить швидко — сприймав те, що йому дісталося гемодіалізне місце як диво, радів, як дитина, коли виділили транспорт, щоб туди діставатися. Він вмів радіти дрібницям , а також навчив мене, що у кожного є свій темп. Доки я встигала зробити 100 справ, він міг тільки помити чашку. Проте до останнього дня він зберіг свій невичерпний оптимізм. І помер у 2019-му, не зіпсувавши гемодіалізну статистику із середнім виживанням у 7-8 років.

Смерті

Ми ніколи прямо не говорили про смерть, використовуючи гумор як самозахист. «Чорнухи» й цинізму вистачало і в медиків. Так одного разу після операції чоловіка лікар сказав мені: «У мене для вас дві новини  — одна хороша, друга — погана. Хороша — ваш чоловік помер, погана — ми це вчасно помітили». Йшлося про клінічну смерть, і гумор я зацінила.

Доводилося стикатися зі смертю і в лікарні. Одного разу співпалатник мого чоловіка залишився у кімнаті сам. Різко пахло сечею, в нього порушився серцевий ритм, лікарі почали організовувати необхідне, щоби забрати його в реанімацію. Я була єдина присутня при цьому людина, і ми обоє розуміли, що відбувається. Я запропонувала йому повторити слова молитви за мною. Він погодився.  Це все, що можна було зробити в тій ситуації.

“Милиці

Чоловік був віруючим. Ще до хвороби дуже цікавився християнством, ходив на сповідь, потім у нього був період зневіри, але пригадую, щоперед тим, як замаячив діаліз, ми їздили святими місцями. Він шукав власні відповіді. В будь-якому разі під час всієї хвороби він мав «милиці», на які міг зіпертися. І мені через це було трішки простіше. Та все одно, коли людина починає відчувати, що кінець близько, це дуже емоційний момент, до якого в принципі неможливо підготуватися.

Востаннє він потрапив у ту ж саму лікарню, де все починалося, взимку 2019 року. Я зірвалася з роботи, сиділа в коридорі під реанімацією, і раптом зрозуміла, що це — все.  Було видно, що організм зношений. Він буквально на очах почав розсипатися. Без подробиць, скажу, що було багато порушень у діях деяких лікарів і медичній документації, а коли я влетіла у кабінет завідуючої, то вона зронила: «Я думала ви мені могорич принесли».

Різдво

Я не могла з ним прямо розмовляти про смерть, але переконана, що він все зрозумів, бо попросив покликати священика для соборування. Безпосередньо перед смертю ми не обговорювали його побажання про поховання. Він раніше казав, що хоче бути поруч з батьками. Він кремував тіла своїх близьких, тож я вирішила, що він вочевидь теж хотів бути кремованим.

Але ми дуже багато жартували і навіть реготали на тему завершення життя. Пам’ятаю, що за кілька днів до того, як все сталося, я скинула йому у фейсбуці історію, де смерть прийшла до чоловіка в реанімацію. Він її запитував, чому так довго, а вона розповідала, що підбирала одяг, марафетилася і точила косу. В цілому історія була оптимістична і закінчувалася на гарній ноті, але в нього щось не відкрилося в кінці і він написав повідомлення: «А де продовження?». Можливо це дало йому якусь надію, але направду, я не знаю, що тоді творилося в нього на серці.

Якось він попросив у мене морозиво. Мені здається, я його так і не привезла. Каюсь. З другого боку, в новорічну ніч я привезла йому до лікарні запечену червону рибу. Ми влаштували справжнє свято.

На Різдво о 7 ранку мені подзвонили. Коли я побачила, що в такий ранній час дзвонить один із чергових лікарів, то одразу зрозуміла, що сталося. Так я дізналася, що мій чоловік помер.Напередодні я пішла від нього дуже пізно. Він переймався, що надворі темно і холодно, можливо небезпечно, казав, щоб я лишилася, але мені дуже хотілося спати вдома. Я досі не знаю, чи могла б чимось йому зарадити. Похорон перенесли на 10-те число через тривалі вихідні.

Чоловік навчив мене головного правила:не чинити спротив, все йде, як іде. Крім цього, в мене загострилася інтуїція… Я написала пост у себе на сторінці, хоча спочатку не думала цього робити. Зазвичай я не виношу особисте на загал. Також написала і на його сторінці. Були варіанти її заморозити, але я вирішила нічого не робити.

Мене й досі клинить при згадці про всі ці події і чоловіка. Щось вдалося відпустити швидше тільки тому, щопроцес помирання було дуже розтягнуто в часі.

Бабуся, яка швидко змарніла

«Ба, у тебе рак»

Я виросла з бабусею. Вона була мені за маму. Кілька років тому у неї на обличчі вилізла ґуля. Вона росла й наривала. Була зима і бабусю дуже важко було вмовити поїхати перевіритися. Врешті, коли навесні ми доїхали до лікарні, я майже одразу почула діагноз — рак слинної залози. Я намагалася знайти фахівця, ломилася всюди. Та, коли чоловік дізнався про свій діагноз і потребував гемодіалізу, переді мною ніби відчинялися всі двері, а з бабусею навпаки зачинялися.

Я не здавалася. Якось відпросилася з роботи, щоби відвести її зранку на аналізи. Кажу:

— Хутенько збирайся, я викликаю машину.

— Ні, спочатку мені треба зібратися і взяти серветочки.

Вона сиділа і старанно скручувала серветки. Я не знаходила собі місця, крутилася по квартирі. Коли ж почала на неї тиснути, вона розплакалася. Бабуся просто тягла час, щоб не їхати.

Коли я вчергове прийшла в Національний інститут раку з текою якихось досліджень, одна онкологиня прямо сказала: «Відпустіть її. Дайте їй спокійно піти. Збирайте всі виписки, щоб ви могли швидко організувати морфін, бо вам це може знадобитися».

Спочатку я брехала. Казала бабусі, що це фіброма. Та настала мить, коли я більше не змогла приховувати правду. Я відчула, що вона має право знати, що відбувається з її тілом. Сіла на підлогу й зронила: «Ба, у тебе рак». Вона ніяк не відреагувала, просто уважно слухала.

Більше не можу

Далі прийшли складні часи. Перший морфін привезли 4 листопада. На той момент співробітники невідкладної допомоги мусили колоти його самі, адже кожну ампулу треба було повертати. Але вони запитали, чи вмію я робити уколи і лишили мені препарат у шприці. Це справді було дуже грамотно, бо болі починалися ближче до дванадцятої ночі, а вони приїздили о сьомій вечора. Зараз правила видачі наркотичних препаратів стали інші.

За кілька  місяців бабуся захотіла похреститися. Заявила:  «Я ж тобі сказала, щоб ти привела батюшку». «Коли ти мені сказала?», — здивувалася я. Потім вона уточнила навіть, кого саме хоче бачити.

Бабусі стрімко ставало гірше. Якось я почула, що вона з кимось розмовляє. Зірвалася до неї в кімнату і запитала:

— Бабусю, що там?

— Я бачу істот, вони пахнуть ваніллю.

Вона почала дуже чітко розповідати про щось уявне. Я ввімкнула диктофон. Ніколи потім не переслуховувала цей запис. На ранок, коли морфін не дуже сильно діяв, я запитала в неї, що то було. «Так, я пам’ятаю, — відповіла вона. — Я думала, що пишу вірші». Я ж розуміла, що це були галюцинації.

Я зателефонувала знайомим і нам організували швидку церковну допомогу. Прийшов ще один батюшка, який провів соборування. Це тривало дуже довго — годин три.

У мене була порадниця,професійна доглядальниця,  з якою я могла проконсультуватися, як краще дбати про лежачого хворого. Медики мало що підказували, а мені потрібні були практичні знання — від того, як вдягнути підгузок і до догляду за пролежнями. Пізніше я знайшла доглядальницю, яка мене підміняла.

Та десь за тиждень до смерті бабусі у мене сталася сильна істерика. Я зателефонувала подрузі і запитала: «В мене є дуже важка розмова. Ти в стані мене вислухати і підтримати?». Вона попросила передзвонити за 30 хв. Тоді я вилила на неї всю правду, яку нікому не розповідала, оскільки людям це насправді слухати й сприймати важко. Головний месидж цієї розмови полягав в тому, що я більше не можу.

Я намагалася відновлювати свій ресурс — коли бабуся вже була на морфіні, побувала не весіллі, ходила на каток, примудрялася щось читати і чіплялася за все, щоб не западати. Мене також дуже тримала робота, єдине, що я просила не давати мені термінові завдання, щоб нікого не підводити. Доводилося вчитися себе емоційно заморожувати. Зараз Леся Літвінова(голова БФ «Свої») проводитьзаняттяз догляду за лежачими хворими, а тоді мені дуже бракувало інформації.

Бабуся не уникала розмов про смерть і звичайно готувалася до неї. Показувала мені, приміром, де лежать документи. Одяг, в якому її ховати, вона не обирала, їй мабуть що було все-одно. Я пропустила бабусину смерть. Поїхала зранку у справах, коли вона спала, а вдень, колиприйшла доглядальниця, почула від неї:  «А нащо я прийшла? Уже все». З моменту початку прийому морфіну минуло кілька місяців.

Бабусю відспівував її учень, який багато років дуже хотів щоб вона похрестилася. Він привів з собою півчих. Це було хорове відспівування, дуже красиве і щемне. Так моя атеїстична бабуся прийшла до Бога.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *