Смерть без масок

Чи може людина прожити останній етап життя без міфів, страхів та забобонів

Смерть — це загальнолюдське. І не зважаючи на те, що щороку в Україні помирає понад 400 тис. осіб, ця тема залишається табуйованою. Недосказане і незрозуміле викликає страх, породжує міфи і забобони про останній етап життя. І якщо після народження людина зазвичай закутана в любов і увагу близьких, то зі смертю часто мусить стикатися сам на сам. Як часто, коли наш хворий чи старенький родич зачинає розмову про те, де хотів би бути похований або де лежать гроші на чорний день, ми відмахуємося і говоримо, що про це рано думати або жартуємо, що він чи вона ще огого, а коли рідний помирає, не знаємо, що робити з тілом і куди бігти.

Насправді умирання і смерть — дуже важлива частина життя. «В Україні ще не сформувалося цивілізоване ставлення до цього етапу життя, — говорить завідувач кафедри загальної і медичної психології, доктор медичних наук Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця, професор, заслужений лікар України Михайло Матяш. — Слово «смерть» паралізує наші думки, а людина повинна усвідомлено підійти до завершення свого життя, дати настанови про те, що зробити з її тілом і майном. Це потрібно зробити завчасно, а не тоді, коли вона терпить пекельні болі чи має метастази в мозку, так, що вже не може нічого зв’язного сказати. Щоб допомогти усвідомити смерть, ми, приміром, пропонуємо клієнтам прочитати повість Льва Толстого «Отец Сергий». І сьогоднішні спеціалісти у галузі паліативної допомоги вже відшліфували ці процеси, особливо пов’язані з різними церквами. Роль церкви на останньому етапі життя людини у нашому суспільстві часто, на жаль, пов’язана лише з поховальними ритуалами, які здійснюються над тілом померлого, а насправді роль священика — упокоїти душу, себто заспокоїти людину перед смертю, дати душі спокій».

Отець Ярослав про християнську смерть

— Маєте вервицю? Ви не знаєте, що таке вервиця? — хитає головою священик. — Чекайте, в мене в кожній кишені було по одній. Так і є. На її прикладі просто пояснити. Я — людина, мене покликав до життя Бог (показує на хрестик), щоб розділити радість його творіння. Я не тварина і постійно про це пам’ятаю. Чоловік або жінка. Стать дуже важлива. Найкраща реалізація чоловіка лише у його чоловічості, мужності, так само як реалізація жінки у її жіночності. Розуміємо, що не від кожного єднання чоловіка і жінки зачинається життя, але кожного разу, як втрутиться Бог. Тоді людина має опертя. Вона не «комбінація клітин» чи «дитя порока». Якщо ж людина відрізає себе від цього знання, то обирає якусь іншу філософію: Вольтера, Руссо, Сталіна. Це небезпечно. Якщо жити в релігійній площині,то неможливо заплутатися. Я — людина, чоловік, покликаний Богом, знаю свої потреби, болячки, знаю, що я смертний, знаю, що мені треба з’їсти певну кількість їжі, одягнути тіло, щоб воно не замерзло. Далі вибір стану — одружений, неодружений і монаший. Тіло — це сад, храм для душі. Буває, що мені кажуть: «О, отче, у вас така борода». Так, я мушу її стригти, мушу свій сад доглядати. Отже, це тіло мені дано, щоб я його доглядав, пильнував цей сад душі, розуміючи що щось слід удобрювати, а щось засохне і зів’яне,і це треба нормально приймати. Тіло дане нам для задоволення, щоб ми сприймали через нього Бога. Душа має ту саму стать, що й тіло. Навіть в кінці життя ми — це не лише тіло, а й душа, доки не перестане битися серце і ми не народимося для Бога.

Людина, яка провадить духовне життя, спокійно сприймає свій стан, ситуацію переходу до наступного життя. Якщо вона проситься сповідатися, родичі мають виконати волю людини і покликати духовну особу, яка може відпустити гріхи. Якщо ж її не вдалося навернути за життя, то не можна змушувати сповідатися й перед смертю.

Тільки віруюча людина може сповідатися.

Водночас в небезпеці смерті — літак падає, поїзд сходить з рейок, тоне пароплав — охочу людину може охрестити будь-хто. Потрібно промовити тричі такі слова: «Хрещається раб (раба Божа) такий то-то (така то), в ім’я отця і сина і святого духа» і тричі окропити водичкою.

Якщо після цього охрещений живе далі, то він може доповнити це хрещення в церкві з усіма обрядами та молитвами. Щодо людей, які народилися до революції, і ми до кінця не переконані чи вони хрещені, над ними можна чинити похорон, відпроваджувати по-христинянськи.

Страхи смерті

З одного боку, самі родичі бояться смерті , бо вона має вигляд старості чи хвороби, погано пахне — не хочу цього бачити, до цього торкатися, показувати дітям. З іншого боку, сама людина, яка помирає, може не хотіти показувати себе безсилою чи некрасивою. Якщо це виходить чисто з бажання мати гарніший вигляд — це неправильно, бо останні хвилини життя є дуже важливими. Кожен близький повинен мати можливість прийти, поговорити, обійнятися, поцілуватися, а всі неприємні моменти старості, неприємного чи хворобливого вигляду стираються з пам’яті. Але, якщо немає особистого прощання, дотику до руки, останніх слів, то це зле. Це незакритий гештальт, який потім мучить живих.

Кожна людина потребує фізичного втілення. Одна справа молитися вдома і не ходити до церкви. Інша — фізична присутність людини, до одягу якої можна торкнутися, взятися за руку, поставити питання, що хвилюють.

Якби люди практикували християнське життя, а не раз на рік приходили до сповіді і мали духовний супровід — наставника чи наставниці, духівника чи духівницю, то цих питань не виникало б. Ми знаємо, що після переходу потрапляємо до життя.

Смерть — це народження для життя вічного. Кажуть: «Це кінець, він помер». Всі в паніці, сльози течуть. Ні, він народився для вічності. Для Бога. Ті, хто живуть з Богом, не бояться народитися для нього і не змушують родичів заробляти собі на ліки, дізнавшись остаточний діагноз. В такій ситуації всі близькі повинні прийняти це рішення і відпустити, не мучити людину, яка мусить перейти. Якщо є надія на спасіння, то всі працюють на те, аби врятувати життя. Тут важливо розуміти межу, інакше то вже не любов до життя, не любов до тієї людини, а скоріше страх власної кінечності. Кожна людина має відповідальність за власне тіло. Навіть хоча б заради ідеї трансплантації потрібно берегти своє здоров’я, щоб врятувати комусь життя після смерті.

Поки людина при пам’яті вона може дати настанови щодо власного поховання. Якщо ні, то це роблять найближчі родичі чи уповноважені цією людиною. Якщо людина вирішила бути кремована, над нею можна чинити християнський похорон. Адама Бог сотворив з пороху земного, тож попіл із печі теж можна воскресити. Для Бога немає неможливого.

Прощання з померлим і похорон

Щодо похорону варто слухати те, що скаже священик. Не розпорядниця чи півчі, а саме священик: про чин відспівування, що класти до гробу, а що ні. В храмі відспівують лише ту людину, яка до нього ходила. Інших, які не ходили за життя, лише на цвинтарі, інакше це буде просто вистава. У морзі може бути зручно для багатьох родичів, бо вони не можуть приїхати на кладовище. Та це свідчить про те, що навіть в цей останній момент люди більше думають про свою зручність.

В місті велика біда в тому, що все робиться поспіхом і близькі не встигають попрощатися. Можна поцілувати померлого, обійнятися, наплакатися. Це необхідно зробити. Але загиблих можуть привезти і в цинкових гробах, тоді ставлять пам’ятники і хрестики. Ходять до того місця і розмовляють. Людині це необхідно. Йдеться знову ж таки про втілення. В людини є потреба доторкнутися до чогось фізичного, поговорити як з живим. Наш Бог — Бог живих, а не мертвих.  У Бога всі живі. Те, що ми означаємо словом «мертві», лише не досконалість нашої мови. Немає слова, щоб правильно називати людей, які перейшли в інший світ.

Ту чарку, яку ставлять на могилці, треба тихенько непомітно викинути. Чим більші столи люди накривають на кладовищі, тим менш вони віруючі. Влаштовувати тризну на кладовищі традиція, що тягнеться з язичницьких часів. Чарочка на гробі чи сабантуйчик — це не про християнство. Людина не може без обрядів, але це не ті обряди, які мають бути.

Якщо родичі були десь далеко закордоном або ще з якихось причин не змогли попрощатися з померлим, то вони можуть піти до церкви, молитися за упокій душі, розмовляти зі священиком на цю тему і поступово дійдуть до того, що навіть на відстані вони перебувають у контакті з рідними.

Нагадаю: у Бога немає мертвих. Усі живі, тож ми можемо розмовляти з рідними і на відстані, і навіть тоді, коли вони вже відійшли.

Далі буде…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *